Меллорі Квінн виходить з реабілітаційного центру та влаштовується нянею в родину Максвеллів. Здавалося б, життя починає налагоджуватися. Але дівчині не дають спокою малюнки її підопічного – 5-річний Тедді малює страхітливі картинки за участю його вигаданої подруги. Що це – бурхлива фантазія дитини чи свідчення, що вона стала свідком чогось жахливого?
Почну з поганого: мені не вистачило драйву. Моторошні дитячі малюнки з невидимою жінкою, спіритичниі сеанси з підстаркуватою наркоманкою, речі, що з’являються самі по собі в закритому будинку – чим не заявка на щось динамічне та лоскочуче нерви? Однак весь градус історії тушиться постійним потоком вияснень стосунків, сумнівами в своїх вчинках та сімейній рутині. Весь, так би мовити, екшн починається на останніх десятках сторінок – коли дуже повільно та місцями нудно виясняється, що брехня має довгі руки.
Що, звісно, ще варто врахувати – містика має місце бути, хоча про неї ні слова в жанровому описі. Як прихильницю більш реалістичних історій – мене це дещо напрягло, бо не люблю таких сюрпризів.
В іншому ж історія лихо закручена – розв’язка справді вражає неочікуваністю. А протягом книги можна знайти теми на подумати – про те, що ми не завжди насправді знаємо людей зі свого оточення; що коли ти один раз дуже оступишся – певно, реабілітуватися не вийде, бо ти завжди будеш «зіпсованим товаром» в очах інших; про кризу середнього віку, яка з найадекватнішого чоловіка може зробити стурбованого ексцентричного підлітка та ін. Я не шукала цих роздумів та все ж отримала декілька цінних уроків.
Тож якщо маєте час та бажання – читайте. Але будьте готові, що в цій книзі детектив все ж поступається сімейним та особистим драмам.
Цікаві цитати:
«Ми не дізнаємося, на що здатний наш організм, поки не поставимо його у жорсткі умови».
«Якщо ви почнете пхати носа в чужі сімейні таємниці, його можуть і відкусити».
«– Це звучить як маячня.
– Але це не означає, що це неправда».
