📖: Трісія та Ейтан обрали невдалий день для перегляду будинку, виставленого на продаж – хуртовина, що розгулялася, перетворила його на пастку: засніжена дорога стала непроїздною, звʼязку та інтернету також немає. Єдине логічне рішення: заночувати у цьому розкішному та ізольованому будинку, що, як виявилося, належав зниклій три роки тому психіатрині Адріані Гейл. Згодом Трісія натрапляє на таємну кімнату з записами сеансів пацієнтів докторки. Вона починає переслуховувати їх, сподіваючись дізнатися, що сталося з попередньою власницею маєтку. Але, чим більше часу вони в ньому проводять, тим міцнішає у Трісії відчуття, що вони тут не одні…
Мене захопило з перших сторінок і тримало в напрузі майже до кінця. «Майже», бо фінал виявився набагато лайтовішим (майже ванільним), ніж вся ця трешова історія. Авторка підкидала нам стільки хибних зачіпок, що розкрити особистість злочинця в принципі не уявлялось можливим (ну, хіба що пальцем в небо ткнути).
Трохи закочувала очі, коли подружжя знаходило в холодильнику запиленого будинку свіжі продукти і не надавало тому тривожного значення. І ще багато дрібничок, притягнених за вуха, які по факту мали важливий вплив на розвиток цієї історії.
Та, не зважаючи на це, мені було дійсно цікаво і я гортала сторінку за сторінкою, щоб скоріше дізнатися таємницю кожного героя цієї історії. І від того, на що вони здатні, спиною проходив легкий холодок.
Я обожнюю «герметичні» історії: обмежений та ізольований простір, кілька героїв зі своїми скелетами в шафі, та злочин, який підсвічує їх у непроглядній темряві глибоко похованих таємниць. Тому від мене (попри все, у тому числі – купу друкарських помилок) – лайк цій історії.
🔹 «“Як справи” – два найнепотрібніші слова у світі комунікації. Нікому не потрібна відповідь на це запитання. І ніхто не відповідає на нього правдиво»
🔹 «Людям не подобається, коли щось не відповідає їхнім очікуванням»
🔹 «Кожна людина здатна на жахливі речі, якщо її достатньо сильно підштовхнути»